Шлюб чи рабство?

Шлюб по-турецьки

О, горе тим, що вроджені в темниці,
Що глянули на світ в тюремнеє вікно.
Тюрма — це коло злої чарівниці,
Ніколи не розіб'ється воно.
Леся УКРАЇНКА.

Сповідь колишньої вихованки школи-інтернату з Житомирщини, яка майже два десятиліття провела в «законному» рабстві
До Марійчиних однокласників хоч зрідка приїздили батьки. Чи хтось із рідні. Привозили гостинці, якісь подарунки. ЇЇ ж не відвідував ніхто. Ображена цим, дівчинка чіплялася до виховательок, щоб розшукали її матір і чекала, що вона обов'язково знайдеться.

Діждалася ж звістки, яка ніби розжарена стріла, проткнула та обпекла її маленьке серце. «Ти народилася в тюрмі, — розповіла їй вихователька. — Мати померла при пологах. Про батька нічого не відомо. Спочатку тебе віддали в Будинок маляти, потім — це ти вже, мабуть, пам'ятаєш — у дитячий будинок, а тепер — до нас, в інтернат».

— Мені б змиритися і сприйняти все, як є, — розмірковує сьогодні вже 40-річна жінка, — але ж я була тоді семирічною дитиною... Я озлобилася на все і всіх, бачачи, як однокласники їдуть на канікули додому, як їм привозять гостинці... Я проклинала і їх, і своїх не бачених батька і матір...

Але були в Маріїній душі й світлі думки. Подорослішавши, вона хотіла стати будівельницею, побудувати собі дім, створити сім'ю, народити кількох дітей. Перше бажання таки здійснилося: після школи вона закінчила профтехучилище й отримала направлення на роботу в Київ. Завжди самотня, дівчина хотіла до когось прихилитися, хто б зігрів її серце й зрозумів її сирітську душу. І коли на неї став заглядатися турок Кемаль, із яким Марія працювала на одній будові, коли він після кількох місяців залицянь запропонував руку й серце, дівчина відтанула душею — ось вона вже й не одна. Невдовзі народився синок, і коли маляті минуло півроку, Кемаль вирішив: «Поїхали додому, в Туреччину, там моя мати, брати, сестри — жити буде набагато легше. Тобі моя країна сподобається».

Марія й не заперечувала: в уяві їй малювалися невідомий екзотичний край і велика любляча чоловікова родина. Жодного сумніву не ворухнулося в ній щодо того, що не знає мови і звичаїв чужої країни — з іншою релігією, законами,правилами життя.
Як же я поплатилася за свою безтурботність, — зітхає Марія і її очі на змарнілому обличчі наливаються слізьми.
— Тільки-но ми добралися з аеропорту в село, розташоване високо в горах, до його матері, як увесь світ мені ніби перевернувся з ніг на голову.

Вони ще не встигли розпакувати речі, як її Кемаль перетворився на зовсім іншу людину. Тоном, якого жінка від нього ніколи не чула, сказав, що тепер вона житиме за турецькими законами. Її обов'язок — готувати їжу, утримувати порядок у домі, з будинку не виходити, в очі нікому не дивитися. Із нею він нікуди за поріг ніколи не вийде, бо це для нього — великий сором.


Але чому? — обурилася Марія, — я ж твоя законна дружина і я жива людина — не можу ж жити лише в чотирьох стінах...

— Тому, — презирливо кинув благовірний, — що ти — українка. А вас, так само, як і росіянок, болгарок та інших слов'янок, у нашій країні вважають повіями. Я зробив милість, привіз тебе сюди, тепер як хочеш, так і живи. А якщо посмієш ослухатися, — гірко пошкодуєш...

Тільки жінка спробувала щось заперечити, як на її голову опустився залізний кулак. І то був лише початок.

Марія весь час сиділа, як у фортеці, — доглядала дитину і вже чекала народження другої, прибирала, куховарила. Чоловік вимагав турецьких страв, а вона ж їх готувати не вміла, тож щодня була бита за кожну невдало приготовлену страву, за не так покладені ложку й виделку і навіть за те, що виглянула у вікно.

На цілий день Кемаль кудись зникав, хоча ніде не працював, приходив лише на ніч. Жінка одразу ж кидалася на коліна, знімала шкарпетки, мила йому ноги, при цьому, не дай, Боже, звести на нього очі.

А потім чоловік і зовсім зник. На цілих дев'ять років. Що їй було робити серед високих гір і чужих людей?.. Часом, коли бачила біля свого двору чужих людей із села, то й не знаючи мови розуміла, що розмовляють про неї. І тоді вирішила будь-що вивчити турецьку. Включала телевізор і слово за словом повторювала, докопувалася, що воно значить. За якийсь рік їй це вдалося, і коли якось приїхали чоловікові брати, вона підслухала їхню розмову й дізналася, що її чоловік відсиджується в іншої жінки. Колись, ще до поїздки в Україну, він до неї сватався, але не зміг заплатити за неї калим. А одружувався на Марії лише для того, щоб довести, що от я який, зумів знайти собі жінку й без викупу.

— Тоді я зрозуміла, — говорить Марія, — що наш шлюб йому потрібний був лише для цього, до мене, до мене йому не було ніякого діла. Колишній своїй нареченій він наговорив казна-що, тож вона його тепер і приймала, аж поки про це не довідався її чоловік. Він добряче відлупцював Кемаля і той повернувся додому. Щоб не померти з голоду, я всі дев'ять років працювала на городі (добре, що в інтернаті мене навчили), кожну крихту берегла, які зрідка нам із дітьми підкидала чоловікова рідня. Вона ж умовляла мене терпіти й покластися на аллаха. І я й надумала: а може, якщо я прийму його віру, Кемаль буде задоволений і перемінить своє ставлення до мене?

Марія прийняла мусульманство. Вдягнула хиджаб (хустка мусульманки), стала суворо дотримуватися мусульманських звичаїв і обрядів. Але тільки-но чоловік про це дізнався, він просто осатанів. «Я тебе не для цього привіз!», — волав він, ногами й руками демонструючи їй, для чого привіз насправді. Тоді вона вперше з черепно-мозковою травмою потрапила до реанімації. Після того не було жодного дня без погроз і жорстоких побоїв. Жінка кинулася до чоловікових рідних за захистом, проте вони навідріз відмовили: мовляв, ти його дружина, він має право зробити з тобою все, що завгодно.

Поміж побиттям і знущанням благовірний не забував і про свої подружні обов'язки, виконання яких перетворювалися на жорстоке ґвалтування. У Марії народилася ще одна донька і чоловік зі злістю процідив: «Так буде ще не раз — коли я хотітиму».

— Для турка, — пояснює жінка, — син — це так, ніщо, а от дочка — це капітал, за неї він колись отримає викуп, отож я потрібна була йому саме для цього... Але більше терпіти мені було не сила.

Після кожного чергового побиття, причому, на очах у дітей, Марія стала тікати з дому й звертатися в поліцію. Врешті-решт, подала позов до суду про розлучення з надією, що в такий спосіб отримає й право на виїзд в Україну. Яка ж вона була наївна!

— Суд мого прохання не задовольнив, мовляв, це твій чоловік і лише він може дати згоду на твоє повернення. Зате той же суд на тому ж засіданні раптом став розглядати його заяву зі звинуваченням мене у проституції. Щоправда, в одного із семи свідків, яких він привів у суд, усе ж заговорила совість і він признався, що всім їм мій чоловік заплатив за лжесвідчення по одній тисячі лір.

У результаті після повернення додому жінку знову було жорстоко побито і вона знову потрапила до лікарні. Пізніше Марія ще кілька разів зверталася до суду, але її позов навіть не приймали до розгляду, а чоловік і далі мав її не за дружину, а за безплатну повію й рабиню.

І тоді Марія вирішила піти на хитрість: стала благати свого мучителя, щоб відпустив її в Україну хоча б на місяць, бо, можливо, ніколи вже й не доведеться її побачити. Натомість почула: «Не дам ні копійки, триматиму тебе в чотирьох стінах доти, поки дух не виб'ю і ти вже нікому й ніколи не будеш потрібною».

Тоді вона сказала, що їй треба на прийом до лікаря. Діставшись до Стамбула, Марія знайшла українське консульство, показала всі свої документи, які довгі роки ховала від чоловіка, в тому числі й іще радянський паспорт, розповіла все. В консульстві пообіцяли допомогти, сказали, кому й коли зателефонувати. Однак лише тепер залежало від неї — знайти гроші на дорогу і протриматися так, щоб чоловік її знову не побив і щоб вона не потрапила до лікарні.

Віддавши чоловіковій рідні усі цінності, що в неї були, нашкребла грошей, сказала, що їй ще раз треба буде звернутися до лікаря. Серед ночі жінка з найменшою донькою втекла у Стамбул.
На щастя, — закінчує свою сумну розповідь вона, — все обійшлося добре. Мені оформили документи, купили квитки, посадили на літак... В Одесі, зійшовши з літака, я готова була цілувати землю, яку так бездумно покинула.

В Україні влаштуванням долі Марії та її доньки зайнялися правоохоронні органи й громадські організації. Сьогодні в неї є дах над головою (хоч і не свій власний, але надійний), вона і донька забезпечені всім необхідним.

Озираючись назад, — говорить жінка, — я не раз задумувалася, чи не є все, що зі мною сталося, розплатою за те, що так безоглядно проклинала своїх батьків та однокласників, яким поталанило більше, ніж мені. І за те, що не послухалася викладача з училища, коли він застерігав не поспішати із заміжжям.

Докори сумління мучитимуть її до останніх днів, а ще — туга за старшою донькою, яку залишила з батьком і яка уже спізнала батькової «любові», і — за сином, котрий відбуває строк у в'язниці. І серце її болить..., болить...

Іраїда ГОЛОВАНОВА.
Колаж
Наталії ПЕТРОВСЬКОЇ. Джерело